Previous Chapter -- Next Chapter

b) Використання апологетики Павлом

Два значних прикладу використання Павлом апологетики містяться в книзі Дій. Перший з них знаходиться в Діях 17:16-34, де ми бачимо Павла, що дає звіт про себе афінським філософам. Він не почав на нейтральному ґрунті проповідувати біблійні істини грекам, але з самого початку він повністю і виключно проповідував біблійне послання, використовуючи, однак, концепції, частково ілюстровані їх грецькою літературою. Тому, з одного боку, він не відповідав цим дурням по їх дурості, тому що він проповідував тільки Біблію. Але з іншого боку, він відповідав цим дурням відповідно до їх безглуздя, цитуючи відомих поетів на основі їх власної культури і літератури.

Павло був настільки засмучений, побачивши ідолопоклонство афінян, що він вирішив приділити час на спілкування з тими, хто був готовий вислухати (вірш 16). Тоді нам повідомляють, що «деякі філософи, епікурейці та стоїки почали сперечатися з Павлом» (вірш 18). Види філософських шкіл, що перераховані тут є важливими, оскільки Лука згадував їх не без причини.

Епікурейці дотримувалися «матеріалістичного атомізму», який вчить, що вся реальність складається з незнищенних матеріальних елементів, званих атомами, які рухаються через порожній простір, порожнечу. Вони також вважали, що люди – це не що інше, як гігантські сукупності атомів, які можуть взаємодіяти лише з іншими об’єктами через зіткнення між матеріальними атомами. Для епікурейців знання – це просто відчуття. В свою чергу відчуття – це не що інше, як зіткнення між атомами та органами почуттів людини. Епікурейці з етичної точки зору вважали, що задоволення – це найвища цінність і те, до чого людина повинна прагнути.

Стоїки вважали, що Всесвіт в своїй основі раціональний. Крім того, вони вірили в долю, яка лежить в основі всієї природи, яка розвивається логічно. Для стоїків існувала лише матерія, і вони вважали вивчення логіки/математики найважливішим. Для них найвищою чеснотою було жити у згоді з природою.

Зверніть увагу, що зустріч не була дружньою по відношенню до Павла. Філософи вважали його «σπερμολόγος» (збирачем насіння), тим, хто збирає обривки знань, пліткарем, базікою (вірш 18). Вони схопили Павла (вірш 19). Павло ввічливо поділився своїми переконаннями, але далеко не все у словах Павла було компліментарним по відношенню до їх світоглядних переконань. Він сміливо заявив афінським логікам і філософам, що вони неосвічені в тому, чому поклоняються, на підставі свого спостереження, що у них є вівтар невідомому Богу (вірш 23). Пам'ятайте, ті, хто розмовляли з Павлом, уявляли себе великими філософами і досвідченими логіками; якби вони були настільки мудрими, наскільки вони про себе думали, то вони б знали, що, оголошуючи будь-якого зі своїх богів «невідомим», вони визнавали, що не знають, про що говорять, коли говорять про бога і поклоніння йому.

Павло продовжував говорити про біблійну істину Божого творіння (вірш 24а), яка йде врозріз з тим, чого вчили епікурейці та стоїки, ні ті, ні інші не вірили в творіння. Епікурейці вважали, що боги і люди створені з однієї і тієї ж речі, і тому жоден з них не може створити іншого, а стоїки вважали, що боги не мають ніякого відношення до світу, тому що їх не існує, і єдиний Бог, який існує – це сам світ.

Наступне біблійне висловлювання Павла про те, що Бог не живе в храмах, збудованих руками людей (вірш 24б), слід розуміти в його географічному середовищі. Коли Павло говорив це, він стояв біля Ареопагу в Афінах, а на задньому плані стояв той самий пагорб, де греки збудували Парфенон і де поклонялися своїм богам та богиням. Тож насправді ця заява Павла критикувала те, що афіняни робили там, у своїх храмах.

Кожне біблійне речення, висловлене Павлом, суперечило вченню цих філософів. Він навіть вказував їм на непослідовність грецьких ідолопоклонних вірувань, посилаючись на одного з їхнії поетів: Епіменіда, якому належала ініціатива зведення храму невідомому богу (див.: Діоген Лаертський, «Про життя, вчення та вислови видатних філософів», 1.110). Багато християнських апологетів вважали, що Павло тут використовував нейтральний ґрунт як відправну точку для того, щоб поділитися з ними біблійним посланням, але це не так. Поема Епіменіда, яку Павло цитував (вірш 28), була адресована Зевсу:

«Вони зробили гробницю для тебе, святий і високий,
Критяни, завжди брехливі, люті звірі, пусті животи.
Але ти не помер: ти живий і перебуваєш повіки,
Бо в Тобі ми живемо, і рухаємося, та існуємо.»

Павло, цитуючи останнє речення з цього уривку, не робив нічого схожого на поклоніння Зевсу. Крім того сама поема не вселяла довіри Павлові. Він просто вказував на те, що навіть їх власні поети не могли уникнути пізнання Бога.

У своєму біблійному посланні до цих грецьких філософів Павло продовжив (вірш 28б) цитувати грецького освітнього поета Арата, який сказав, маючи на увазі бога Зевса: «Ми також його потомство» (Арат, «Феномени» (Астрономія), рядок 5). Павло адресував цю фразу Богові Біблії. Але філософи, які розмовляли з Павлом, були з одного боку групою атеїстів-матеріалістів, а з іншого – групою раціонально-логічних філософів. Те, що говорив їх поет, не мало сенсу на тлі їхнього світогляду. У матеріальному (епікурейському) світі ніхто не є нащадком бога, оскільки і люди, і боги – це лише матерія. Те саме стосується стоїків, які вважали Всесвіт матеріальним. Вони вважали: «Всесвіт сам по собі і є Богом, і всесвіт також є вселенським вилиттям душі Бога; він (Бог) – це провідний принцип цього самого світу, що діє у розумі та свідомості, разом із загальною природою речей та цілісністю, що охоплює все існування; тоді (Бог є) передбачена сила і необхідність майбутнього; тоді (він) вогонь і принцип ефіру; потім (Бог також є) ті елементи, природним станом яких є потік і перехід, такі як вода, земля та повітря; потім (він) сонце, місяць, зірки; і вселенське існування, в якому міститься все» (Цицерон, De Natura Deorum, р. 39, висміюючи філософа-стоїка Хризіпа).

Тому якщо взяти стоїків на віру, то як може кінцева, матеріальна людина бути нащадком універсального бога, який є весь всесвіт? А якщо взяти епікурейський світогляд, то яка може бути різниця між богами і людьми, адже і ті, і інші складаються з атомів? Таким чином, Павло не знаходив спільного підґрунття, а викладав біблійні істини словами їх поетів, прямо протилежними їх власним вченням.

Коли афіняни почули, як Павло говорить про воскресіння (вірш 31б), їм цього було достатньо. Одним з основних переконань афінян було те, що смерть – це остаточний кінець людини. Це виражено в словах Есхіла в його творі «Евменіди»: «Коли спрагла пил всмоктує кров людини, коли віна одного раза померля, для неї немає воскресіння» (Есхіл, «Евменіди», 649-651). В той момент Павло, проповідуючи їм про воскресіння, йшов проти всіх їх навчань, але в той же час у них не було на нього відповіді. Їм уже довелося визнати, що вони не знають того бога, про якого говорять, – він невідомий. Вони не могли нічого зробити, окрім як насміхатися над Павлом (вірш 32а), а ті, хто не насміхався, хотіли поговорити пізніше (вірш 32б) (можливо, вони думали, що зможуть знайти відповідь для Павла пізніше). Тут ми бачимо реакцію, подібну до тієї, яку Ісус отримав в 22 розділі Євангелія від Матвія, коли ніхто вже не наважувався спитати Його про що-небудь. В обох випадках ми бачимо невіруючих, що не шукали відповідей, а лише прагнули виправдати себе.

Тому Павло не намагався довести свої біблійні твердження, виходячи з нейтрального підґрунтя, а навпаки, він сміливо проголошував свої біблійні твердження істиною, явно протиставляючи їх тому, що афінські філософи проголошували в контексті свого небіблійного мислення. І хоча Павло прямо не цитував жодних біблійних віршів, все, що він сказав – було перефразуванням біблійних віршів.

Другий приклад ми маємо в Діях 26:1-32. Павла судили, і він захищався перед римським намісником Фестом та царем Аґриппою, правителем з династії Іродів, які були едомітами та мали єврейське походження. Таким чином, цар Аґриппа виявляв певну повагу до релігійної практики єврейського народу. Знаючи єврейське коріння Аґриппи, ми можемо краще зрозуміти його дискусію з Павлом. Павло починає з того, що задає фундаментальне (пресупозиційне) питання: «Чому хтось із вас вважає неймовірним, що Бог воскрешає мертвих?» (Дії 26:8).

Подумайте над цим! Що мав би знати цар Аґриппа, щоб сказати, що мертві не воскресають? Йому довелося б знати кожен випадок, коли хтось помер і не воскрес, не лише в дослідженому минулому, а й у недослідженому минулому, недослідженому сьогоденні та майбутньому. Цар Аґриппа буквально мав би знати все, щоб сказати, що мертві не воскреснуть; по суті, він мав би бути Богом. Але знову ж таки, якби це було так, і він був Богом, то питання воскресіння взагалі не було б проблемою. Просте запитання Павла виявило антагоністичне ставлення царя Аґриппи до чудес.

Пізніше в цьому ж розділі Павло запитує Аґриппу: «Царю Аґриппо, чи віриш ти пророкам? Я знаю, що віриш» (Дії 26:27). Це поставило царя перед дилемою. Якщо б він сказав так, Павло запитав, чому він не вірить у воскресіння або в ту людину, про яку пророки пророкували – Месію. Якщо він скаже «ні», то ймовірно матиме проблеми з євреями. Відповідь, яку дав Аґриппа, була дуже подібна до тієї, яку афіняни давали Павлу раніше. Він уникнув питання! «Аґриппа промовив до Павла: «Чи не думаєш ти, що зможеш мене так скоро переконати стати послідовником Христа?» (Дії 26:28).

Істинність Божого слова лежить в основі всієї дискусії. Сміливість Павла у проголошенні Божого Слова настільки сильна, що змушує Феста почувати себе незручно. «Велика вченість твоя привела тебе до божевілля!» (Дії 26:24) – каже Фест. Ми бачимо повторення того, що сталося в Ареопазі в Афінах, а саме: невіруючим настільки неприємне послання Біблії, яке вони чітко розуміли, що вони вдаються до лайки та приниження.

Розмова закінчилася тим, що цар, правитель і всі, хто сиділи з ними, пішли. Дискусія була закінчена. У них не було відповідей для Павла, та вони і не хотіли більше нічого чути. Дуже часто невіруючі люди закінчують апологетичні розмови саме таким чином (Матвія 22, Екклезіаст 7). Майже завжди ви матимете одну з цих трьох реакцій:

1. Деякі будуть глузувати або сміятися над тим, що ви говорите.

2. Деякі відмовляться продовжувати розмову (як це сталося з Ісусом у Матвія 22), або можуть зволікати і скажуть, що поговорять про це пізніше (як це сталося з Павлом у Діях 17).

3. І, нарешті, деякі, кому Бог дарує ласку покаяння, повірять і будуть спасенні.

Покинувши Афіни, Павло заснував церкву в Коринті (Дії 18:1-17). Пізніше він відправився до Ефесу (Дії 19:8, 20:31), де написав своє перше послання до Коринтян, у якому сказав: «Де той мудрець? Де той вчений? Де той мислитель, який належить часу нинішньому? Чи Бог не зробив мудрість світу цього безглуздою?» (1-е до Коринтян 1:20). Навіть після того, як Павло провів час в Афінах, інтелектуальній столиці світу того часу, і навіть після того, як зустрівся з грецькими філософами, він все одно заявив, що не може знайти мудру людину і що Бог зробив безглуздою мудрість цього світ.

Не ми будемо викривати безглуздість невіруючих, а Бог знищить «мудрість мудрих і зведе нанівець розум розумних» (1 Коринтян 1:19). Все, що ми маємо робити – це бути вірним Богу; решта роботи належить Богу, і Він її зробить!