(i) Логічні помилки: Це поширені помилки в міркуваннях, які підривають логіку вашого аргументу. Помилковими можуть бути або неправомірні аргументи, або недоречні моменти. Прикладом може служити поширена фраза: «Жоден справжній вчений не вірить у створення світу». Це помилка, що відома як «отруєння криниці» (іноді її називають «немає справжнього шотландця»). Він має на меті висміяти та заздалегідь дискредитувати будь-які докази, які ми можемо навести в обговоренні. У цьому прикладі кожного разу, коли ви згадаєте вченого, який вірить у творіння, вам скажуть, що «він не справжній учений». Існує багато логічних помилок і я б запропонував усім, хто цікавиться апологетикою, ознайомитися з різними формами, які вони можуть приймати. Одна книга, якою користуються мої діти – «Детектив помилок», ця книга може бути чудовим вступом. Якщо ви хочете прочитати щось більш просунуте, тоді радимо «Логічно помилкове» Бо Беннетта.
(ii) Абсурдність: Твердження, яке неминуче призводить до смішного, абсурдного чи непрактичного висновку. Це потрібно вирішити методом reductio ad absurdum, доводячи передумову до її логічного завершення та показуючи абсурдність такого висновку. Також можна використати протилежний метод, щоб довести твердження, показавши, що якби це не відповідало дійсності, результат був би абсурдним або неможливим. Це може бути дуже корисним інструментом під час спілкування з різними типами невіруючих, наприклад, коли ви розмовляєте з людиною, яка вважає, що мораль – це особистий вибір. Довести їм, що його позиція робить геноцид, групове зґвалтування чи канібалізм особистим вибором – це звести його вибір до абсурду.
(iii) Поведінкова невідповідность: Це може бути просто ознакою лицемірства, але це може бути набагато більше, наприклад, у випадку морального релятивіста, який обурений війною в Афганістані.
(iv) Пресупозиційна напруженість: Це коли хтось дотримується двох або більше передумов, які не узгоджуються одне з одним. Наприклад, мусульманин, який наполягає на використанні переконливих міркувань, водночас дотримуючись переконання, яке говорить, що іслам має бути представлений немусульманам, і якщо вони цього не приймуть, вони повинні підкорятися йому або померти. Як вони можуть узгодити своє прохання про раціональний аргумент з коранічною вказівкою «Боріться з тими з людей Писання, які не вірують ні в Аллага, ні в Останній День, які не забороняють того, що заборонив Аллаг і Його Посланець, які не коряться істинній релігії, поки вони не платитимуть власноруч данини й не будуть принижені.» (Коран, Сура Ат-Тауба, 9:29)? Що, якби ми сказали мусульманам, що будемо діяти згідно з їхнім правилом, тобто ми будемо «боротися з тими, хто не вірить в Ісуса Христа, ні в Останній день, ні забороняє те, що заборонив Господь Ісус Христос та Його апостоли, і не дотримується релігії істини – з числа тих, хто прийняв Коран – поки вони не сплатять належний податок волею чи неволею;» чи з цим буде усе в порядку у мусульман? Ми повинні натиснути та виділити цю напругу чи когнітивний дисонанс. Це слушна ілюстрація того, чому ми повинні навчитися уважно слухати те, що передбачається невіруючими.