Previous Chapter -- Next Chapter
11. Важливість передумов
Раніше ми бачили, що термін «пресупозиція» відноситься до фундаментальних припущень в аргументі, твердженні або простому висловлюванні. Ці припущення ніхто не приймає випадково, вони є відображенням світогляду людини. Пресупозиції знаходяться на самому базовому рівні цілої мережі переконань людини. Пресупозиції формують широкомасштабну, основну перспективу (або відправну точку), з точки зору якої інтерпретується й оцінюється все інше. Пресупозиції мають найбільший авторитет в мисленні людини, розглядаються як найменш обговорювані переконання і володіють найвищим імунітетом до перегляду.
У розмові з невіруючими, незважаючи на те, що водночас можуть обговорюватися питання науки, археології тощо, дискусія завжди має зводитися до питань вищої інстанції – тобто до основи всієї системи ваших вірувань. Передбачуваний висновок лінії аргументації також буде пресупозіційним стандартом, який регулює спосіб аргументації для цього висновку, інакше передбачуваний висновок не є кінцевим авторитетом в кінці кінців (для подальшого обговорення цього питання див. статтю: Greg Bahnsen, «Van Til's Presuppositionalism», в Penpoint Vol. VI: 1 (January, 1995)).
Пресупозиція – це не просто якесь базове припущення. Це набагато більше, ніж просто припущення. Подумайте про це таким чином. У вересні 2001 року впали вежі-близнюки на Манхеттені в Нью-Йорку. Навколо веж знаходилися тисячі людей. Населення Манхеттена становить близько 6 мільйонів людей, більшість великих національних і міжнародних телевізійних мереж висвітлювали події в прямому ефірі. Це була, ймовірно, одна з найбільш спостережуваних подій в історії людства. Ми всі бачили кадри, ми читали новини, але через майже два десятиліття, десятки документальних фільмів і сотні книг люди все ще розходяться в поглядах на те, що ж відбулося насправді. Я не хочу приймати ту чи іншу сторону, а просто хочу сказати, що навіть коли щось засвідчено в такому обсязі, це ще не вирішує питання, тому що будь-яка інформація, яка доходить до нас, буде інтерпретуватися відповідно до наших пресупозицій.
Подумайте про щось більш буденне. Чому ви п'єте воду, коли хочете пити? Ви скажете: «Тому що вода втамовує спрагу». Але звідки ви це знаєте?.. «Тому що кожен раз, коли в минулому мені хотілося пити, і я пив воду, вона тамувала мою спрагу». Якщо задуматися, то це може бути правдою, якщо і тільки якщо ми живемо в світі, де минуле і майбутнє пов'язані між собою. Те, що сталося в минулому при певних умовах, повториться в майбутньому, якщо ці умови не зміняться. Іншими словами, ми живемо в упорядкованому, схожому на закон світі. Якби ми жили у всесвіті випадкових обставин, то, що б не трапилося з вами, коли ви пили воду в минулому, це не мало б нічого спільного з тим, що вода може зробити з вами зараз або в майбутньому. Ставки прийняті й може статися все, що завгодно. У філософії це називається проблемою індукції. Її припускають усі, хто займається будь-яким видом діяльності, від пиття води до висадки на Місяць. Християни можуть пояснити й осмислити індукцію, грунтуючись на Божій Істині. Бог створив всесвіт (Буття 1:1-3, до Колосян 1:15) і підтримує Своє творіння (до Колосян 1:17, до Євреїв 1:3). Він наказує нам піклуватися про творіння (Левит 18:26-28), панувати над ним (Буття 1:28) і використовувати його для Своєї слави. Він також обіцяв, що пори року будуть слідувати один за одним (Буття 8:21-22). Отже, як християни ми можемо хоча б почати розуміти спадкоємність законів і зв'язок між минулими і майбутніми подіями, але як це пояснити невіруючим?
Філософ-атеїст Бертран Рассел писав: «Загальні принципи науки, такі як віра в панування закону і віра в те, що у кожної події повинна бути причина, так само повністю залежать від індуктивного принципу, як і вірування повсякденного життя. У всі ці загальні принципи вірять тому, що людство знайшло незліченну кількість прикладів їх істинності й жодного прикладу їх помилковості. Але це не дає ніяких доказів їх істинності в майбутньому, якщо тільки не передбачається індуктивний принцип». (Бертран Рассел, Проблема філософії. Про індукції). Для невіруючої людини доведеться прийняти (припустити) принцип, який суперечить її уявленню про всесвіт випадковостей і немає ніякого обгрунтування, якщо невіруючий намагається апелювати до досвіду. Як каже Рассел, «індуктивний принцип, однак, в рівній мірі не може бути доведений апеляцією до досвіду. Досвід, можливо, підтвердить індуктивний принцип щодо вже вивчених випадків, але щодо невивчених випадків тільки індуктивний принцип може підтвердити вивченість, чи ще не вивченість випадку» (там же).
Ось у чому іронія. Невіруючі не можуть зрозуміти або пояснити «індукцію», або щось ще, якщо вже на те пішла мова. Все ж таки вони приймають індукцію як належне. Вона не доводиться, а передбачається; очікується, що вона істинна; майже немислимо, якби вона не була істинною. Це пресопозиція, основне припущення про світ; воно приймається як належне, його НЕ аргументують, це те, за допомогою чого ми інтерпретуємо решту світу. Це ваш АБСОЛЮТНИЙ авторитет.